Незабаром наша серія Монтосьєль поповниться трьома новими книгами — «Північний полюс», «Південний полюс» та «Поховані в небі». У перших двох книгах полярники розповідають про свої експедиції до полюсів, які принесли їм світову славу. У третій автори відтворюють день трагедії на горі К2. Це різні історії, написані різними людьми, але є дещо, що їх об’єднує — людяність, яка веде команди до успіху або рятує життя. Далі розповідаємо, чому вона має неабияке значення.
Вранці 6 квітня 1909 року Роберт Пірі встромив американський прапор у лід Північного полюса. Попросив ескімосів тричі вигукнути «ура», після чого кожному потиснув руку. Це була його третя й нарешті успішна спроба досягнути північного краю Землі.
У своїй книзі він пише: «Я провів тридцять годин на полюсі з Метью Генсоном і Утою — вірним ескімосом, який 1906 року дійшов зі мною до 87°6′ північної широти, “найбільш (на той час) крайньої Півночі”, — а також із трьома іншими ескімосами, які брали участь у моїх попередніх експедиціях».
Метью Генсон супроводжував Пірі в семи експедиціях до Арктики. Був поряд впродовж майже двадцяти трьох років — саме стільки часу знадобилося Роберту для здійснення своєї мрії.
В умовах підвищеного ризику поряд мають бути не просто люди, які здатні виконувати певні завдання, а передовсім люди, яким лідер довірятиме. Взаємна підтримка, розуміння, усвідомлення спільної відповідальності перетворюють групу відчайдухів на єдиний організм.
Тому, лаштуючись у третю експедицію, Пірі подбав не лише про запаси пемікану та найкращі сані, а й з’ясував, яке навантаження витримують чоловіки, не травмуючи себе. Заслужив довіру кожного члена експедиції чесністю, а ескімосів — ще й гарними подарунками. Під час подорожі ділився з ними книгами зі своєї бібліотеки. Переможцям конкурсів, які влаштовували на кораблі, пропонував самостійно обрати подарунки. Згладжував конфліктні ситуації, які рідко, однак, виникали між моряками та ескімосами.
Зібрати разом розумних та вмотивованих людей — нелегке завдання. Вирушити з ними в експедицію на край світу — справа не для слабкодухих. Стати дружною командою, якій вдалося здійснити задумане, не повбивавши одне одного, — справжнє досягнення.
Книгу з друку очікуємо орієнтовно 31 січня.
Руаль Амундсен був першою людиною, яка 14 грудня 1911 року досягнула Південного полюса. У своїй книзі полярник детально описує процес підготовки до експедиції. Звісно, він подбав про їжу, ліки, сані, тяглову силу, тобто собак. Але одразу почав завойовувати довіру команди — пошив для кожного чоловіка полярний одяг із цупких ліжників, якими користувалися вояки на морі. Роздобув гарні морські чоботи — взуття робили за індивідуальними замірами ніг та з найкращих матеріалів. Оздобив каюти членів екіпажу, щоб їм було затишно і приємно в них перебувати.
«Чи це справді полярний корабель? — питалися люди. — Ми думали, що тут не буде нічого, крім дерев’яних лавок і голих стін», — пише Амундсен.
Спочатку в машинному відділені корабля працювали два механіки, які змінювали один одного кожні чотири години. Та коли двигун працював довго, вони обидва втомлюватися. Тож Амундсен найняв додаткового механіка, який не мав досвіду у цій справі, але швидко освоїв нове ремесло.
Нічні вахтові завжди мали вдосталь гарячої кави, щоб чергування минали бадьоріше. Щосереди та щонеділі охочим пропонували 15 крапель алкоголю на обід. У суботу — склянку тодді (гарячий алкогольний коктейль).
На Різдво була смачна святкова вечеря, музика, кольорові лампи, подарунки та веселощі. За час подорожі команда корабля «Фрам» стала сім’єю, де панували повага і вдячність. І це, безумовно, заслуга Амундсена.
Книгу з друку очікуємо наприкінці січня.
Чхірінґ Дордже та Пасанґ Лама познайомилися за екстремальних обставин — під час спуску з гори К2. Це сталося 1-го серпня 2008 року, який увійшов в історію альпінізму як одна з наймоторошніших трагедій.
Пасанґ віддав свій льодоруб альпіністам, що втрапили у біду. А вже за кілька годин опинився на межі життя та смерті — мотузкові перила, якими він планував спуститися, обірвала брила криги. Без мотузки, як і Чхірінґ, він не міг ані повернутися назад й переночувати на горі, ані безпечно спуститись донизу.
Посеред непроглядної ночі, коли обидва альпіністи знемагали від браку кисню та немилосердного холоду, Чхірінґ прив’язав Пасанґа до свого страхувального тросу.
«Льодоруб ледве втримає вагу одного альпініста, який сповзає горловиною, а втримати два тіла вдвічі важче і вдвічі ризикованіше. Прийти мені на порятунок буде самогубством, подумав Пасанґ. Альпіністи мають обходитися власними силами — будь-яка прагматична людина залишила б мене помирати».
Холод загострює інстинкт самозбереження, роблячи базові потреби найбільшою цінністю. Страх смерті і виснаження ускладнюють прості речі, «оголяючи» справжню сутність людини.
Вважається, що шерпам притаманний дух колективної підтримки. Але один шерп проминув Пасанґа, спускаючись із К2, а Чхірінґ вирішив врятувати чоловіка. Цей вчинок міг стати останнім у його житті, проте моральний обов’язок взяв гору над інстинктом самозбереження. І що це, якщо не людяність?
Книгу «Поховані в небі» з друку очікуємо в лютому, тож саме час її передзамовити.
Видавництво «Бородатий Тамарин» tamarinbooks.com © 2024
Товари
Інформація
Наші контакти
Пошук на сайті