Навесні цього року у видавництві «Бородатий тамарин» вийшла книга видатної приматологині, етологині, антропологині Джейн Ґудолл «У пошуках надії». Над перекладом працювала Тетяна Кідрук, директорка та співзасновниця видавництва. Ми розпитали її, чому вона вирішила видати цю книгу українською, що її вразило під час роботи над текстом і навіщо українцям знати про Джейн більше.
– У Джейн Ґудолл є кілька книг, чому ти вирішила видати саме «У пошуках надії»?
Уперше я познайомилася з Джейн Ґудолл у дванадцять років. І вже тоді захотіла, щоб про неї дізналося якомога більше людей. Але не лише тому, що вона видатна дослідниця, відкриття якої змінили світ, а й тому, що її історія надихає вірити в себе і ризикувати.
Джейн поїхала в Ґомбе спостерігати за шимпанзе у 26 років, не маючи потрібної освіти (та й будь-якої університетської освіти) і досвіду роботи з приматами. Вона просто «мріяла подорожувати і працювати з тваринами». Зараз цим нікого не здивуєш, але у 60-ті роки суспільство і наукова спільнота не сприймали її серйозно. І я подумала:
«Якщо 60 років тому Джейн Ґудолл, попри неприйняття і відкидання всіх її досягнень, змогла здійснити свою мрію, то ми сьогодні здатні відстояти себе і стати, ким захочемо». І якщо ця книжка потрапить до рук хоча б однієї 15-річної чи 16-річної дівчини і вона, прочитавши її, повірить у себе, я маю її видати.
– Як довго ти перекладала книгу і які труднощі виникали під час роботи?
Перекладом я займалася із листопада 2023 року до середини січня 2024 року. Насправді не супердовго, але довше, ніж могла б, бо минулої осені мене відволік тур Європою на підтримку «Колонії». А ще у «Бородатому тамарині» я виконую багато різних обов’язків, як СЕО. Все це краде мій час.
«У пошуках надії» – проста, на перший погляд, і водночас складна книга. Проста, бо у ній немає наукових речей, які сповільнюють переклад, і які потрібно завіряти у наукового редактора. А складна, бо вона містить багато описів природи, почуттів, емоцій, думок і філософських розмірковувнь Джейн. Перекладати події значно легше, ніж чиїсь роздуми, а особливо з філософськими нотками. І ось це було найважче.
– Що тебе вразило чи розчулило під час роботи з книгою?
Мене вразила рішучість Джейн. Вона з дитинства мріяла працювати з тваринами, але не можна сказати, що активно йшла до своєї мрії. Та коли життя підкинуло їй можливість поїхати в Ґомбе, вона не знехтувала нею. Зібрала валізу, придбала квиток на корабель, поїхала до Африки і байдуже, що про це думали інші. У неї не було думки відмовитися від пропозиції, не було страху, що вона не впорається чи не заслуговує на цей шанс. Джейн розповідає як потрапила до Ґомбе, як облаштовувалася в джунглях, як сама ходила лісами, де спостерігала за шимпанзе і природою. Лише уявіть: тобі 26 років, ти не боїшся диких і хижих тварин, змій, тих же шимпанзе, поведінку яких до тебе ніхто не вивчав, тож просто береш бінокль і зранку до глупої ночі спостерігаєш за зграєю приматів – це вражає.
Під час роботи над книгою я кілька разів плакала. Є в ній особливо болісні і чуттєві моменти. Зокрема, коли Джейн розповідає про життя шимпанзе у неволі. Вона приїхала в одну з лабораторій, де утримували приматів, і побачила малюків у тісних клітках, площею десь 50 на 50 см² і 60 см заввишки. Уявляєте, у таких клітках вони проведуть все життя. Там вона познайомилася із молодою самицею Барбі. Лаборант витяг її з тісної клітки, а вона, чи то одурманена від ліків, чи то, перебуваючи у відчаї, не робила навіть найменшої спроби піти з ними на контакт. Джейн пише, що очі Барбі переслідують її досі. Погляд самиці був порожнім, як у людей, які залишилися без близьких і дому. Коли я пригадую ці моменти, навіть зараз моє серце не на місці. Мені надзвичайно шкода, що ми так жахливо поводимося з тваринами. Читаючи книжку, людина вхоплює зміст речення і йде далі, а коли його перекладаєш, то мусиш по декілька разів розбирати і проживати знову.
– Чому турбота про тварин – це важливо?
Мені імпонує думка Джейн, що ключові аспекти, які відрізняють нас від тварин – це людяність, уміння співчувати, розуміння того, що кожне життя навколо важливе, і немає значення, кому воно належить – пташці, комашці, шимпанзе чи людині.
Мені здається, ми часто забуваємо, що життя – це цінність, що його треба берегти і плекати. А турбота про тварин показує, що ми цінуємо не лише себе, своє «Я», а й право інших вільно існувати на цій Планеті.
Я завжди любила тварин. У дитинстві мріяла їх лікувати й рятувати. Тому мені боляче читати у її книзі про те, що ми, люди, часто не даємо їм вибору – підкорюємо їх, використовуємо, знищуємо. Змінюємо їхні життя, не питаючи дозволу. Я вважаю, нам треба усвідомити, що це неправильно, бо ми не можемо існувати без інших видів. Не виживемо на мертвій планеті.
– Що ми можемо зробити, щоб люди почали помічати бездомних тварин, не викидали їх на вулицю, не сприймати як іграшки, які є їхньою власністю?
Люди не помічають бездомних тварин через нерозуміння того, що тварини, як і люди, мають почуття та емоції. Їм боляче, сумно, радісно. Їх легко образити, ранити, скривдити. Ми думаємо, що як вищий вид на Землі, маємо право розпоряджатися іншими, змінювати Планету так, як хочемо. Ми віримо, що люди мають почуття, бажання, а тварини, мовляв, ні. Але це не так.
Я не знаю, як нам позбутися цих упереджень. Напевно, треба читати більше книг, де йдеться про проблеми і потреби тварин, негативні зміни, спричинені поведінкою людей. І, можливо, через освіту й книжки прийде усвідомлення того, що життя людини й тварини однаково цінне.
Наше буття мінливе й швидке. І часом у нас не вистачає часу, щоб сісти й проаналізувати свою поведінку. Але було б добре виділяти цей час і рефлексувати. Можна почитати книгу, подивитися документальний фільм.
«У пошуках надії» допомогла мені зрозуміти потреби тварин, бо там це висвітлено в емоційних контекстах. Тому хочеться, щоб таких книг було більше, і щоб люди бачили в них не тригери, а думки, які можуть наштовхнути на корисні й правильні речі.
– Розкажи, як ви стали опікунами бородатих тамаринів у Рівненському зоопарку. І як там живе-поживає наш найкращий у світі головний редактор Джонджо Букбайндер?
Оскільки я люблю тварин, то давно думала взяти під опіку якусь тваринку з нашого Рівненського зоопарку. Але все ніяк не складалося. На початку повномасштабної війни, я, від імені благодійної організації в якій тоді працювала, привезла у зоопарк генератор. Поспілкувалася з директором, він показав мені бородатих тамаринів – трьох хлопчиків-забіяк. Через те, що вони постійно б’ються, їх тримають у різних вольєрах. Тоді ними опікувалася інша організація, але, на щастя, вона погодилася «передати» їх нам із Максом. І от із кінця 2022 року ми офіційно стали їхніми опікунами.
Щомісяця ми надсилаємо зоопарку певну суму грошей, на які працівники купують їм м’ясо, яйця, фрукти, овочі, горішки. Вони їдять усе, але просто шалено люблять хробачків. Коли ми їх навідуємо, то завжди ними частуємо.
Наш головний редактор Джонджо Букбайндер поживає пречудово – смачно їсть, багато спить, скаче по дереві. Вольєр він ділить із броненосцем. І це дещо кумедна історія, бо вони знають про існування одне одного, бачать одне одного, але ніяк не взаємодіють. Один зайнятий своїми справами серед гілок дерев, а інший – на землі.
Всі нові книжки ми обов’язково показуємо Джонджо. Найбільше йому сподобалися «Динозаври», бо там багато кольорових вклейок, насиченого зеленого кольору. Взагалі він обожнює усе нове і яскраве.
– У книзі Джейн багато її філософських роздумів про життя, Бога, любов. Не всім нашим читачам це сподобалося. Що, на твій погляд, нам дає занурення у життя авторки? Що це дало тобі?
Джейн зацікавила мене ще й тому, що займається просвітницькою діяльністю. Деякий час вона лише спостерігала за шимпанзе в Ґомбе, писала статті і звіти, висвітлюючи те, що бачила, але згодом заснувала природоохоронну організацію Jane Goodall Institute. Зокрема, вона створила програму Roots & Shoots («Коріння й пагони») для дітей та молоді. Ідея цієї програми полягає в тому, що «сотні й тисячі корінців і пагонів – молодих людей з усього світу» можуть творити зміни.
Навчати дітей любити і поважати тварин – суперважливо, бо вони мають зберегти те, що вже є на цій Землі. І, можливо, виправити якісь наші помилки.
Коли я читала книгу, релігійні моменти чи філософські роздуми Джейн мене не бентежили, бо це особисте. Але водночас мені було цікаво дізнатися, у що вона вірить, як підтримує дух, де шукає натхнення. Якщо віра в Бога допомагає їй відновлювати сили, робить її кращою людиною, і дозволяє працювати на благо живого, то для мене це абсолютно нормально.
Філософські відступи дали змогу зрозуміти Джейн як людину. Побачити її справжню у світі, сповненому позірства й неправди – це справжня втіха. І тому, коли я бачу відгук, в якому написано, що вона вірить у казна-що, мені стає сумно, адже це засудження. Чому людей так тригерить інакшість? Чому ми не даємо іншим можливість бути такими, як вони є? Це засмучує.
– Які думки ти винесла із книги «У пошуках надії» і чому радиш її прочитати кожному?
Перше, що спадає на думку, – ми можемо отримати все, про що мріємо, доклавши бодай трохи зусиль. Якщо Джейн здійснила свою мрію, то чому кожен із нас не може цього зробити?
Друге – нам треба цінувати життя, і не лише людське, а усього живого. Інколи необхідно зупинитися і подумати: що я залишу після себе? Чи достатньо я роблю для місця, яке називаю домом?
І третє – освіченість людей може перемогти багато глобальних проблем і криз. Але освіченим має стати широкий загал. Ми всі повинні мати певний рівень загального розвитку, щоб рухатися вперед, змінюватися і змінювати світ навколо себе на краще.
Книга «У пошуках надії» Джейн Ґудолл – як медитація, яка нас сповільнює, пропонує озирнутися назад, щоб зрозуміти, де ми є і куди прямуємо. І саме тому я раджу прочитати її кожному.
Якщо ви любите тварин, як наша Таня Кідрук, або хочете дізнатися про них більше, купуйте книгу «У пошуках надії». І нехай вона подарує вам непохитну віру в себе та натхнення змінювати світ на краще.
Видавництво «Бородатий Тамарин» tamarinbooks.com © 2024
Товари
Інформація
Наші контакти
Пошук на сайті