Ірина Галай: «Недостатньо мати досвід і фізичну підготовку, коли все залежить від удачі»

Пані Ірино, К2 називають Дикою горою, або горою-убивцею через складність маршруту, раптові зміни погоди, важкі умови спуску. Ви піднялися на майже двадцять гір, серед яких — Кіліманджаро, Лхоцзе, Еверест. Чим Чогорі [ще одна назва К2] істотно відрізняється від інших гір?

До прибуття на К2 я думала, що вона супертехнічна, тому мені потрібно знати, як лазити і траверсувати по кам’янистому та сніжно-льодовому рельєфу, тренувати фізичну витривалість і розуміти, що таке висотний альпінізм у найменших деталях. 

У мене було багато льодових занять. Я сходила на складні з технічної точки зору гори взимку, однією з них була Маттергорн (4 478 м), яка за рельєфом нагадує маленьку К2 (8 611 м). Влітку ця гора — прогулянка для лошпіків (усміхається). 

Сходження на К2 уже з базового табору було технічно складним, бо ти маєш справу з кам’янисто-сніжно-льодовою стіною. У другому таборі я зрозуміла, чому її називають горою-убивцею — недостатньо мати досвід і фізичну підготовку, коли все залежить від удачі. Треба постійно бути насторожі, оскільки згори сиплються величезні кам’яні брили, які можуть знести тебе під час руху. Одна брила прилетіла мені в ногу буквально перед вершиною, і то був просто капець. 

Захиститися від каменепаду неможливо. Каміння летить із самісінького верху, а чуєш і бачиш ти його лише тоді, коли воно вже надто близько. Підйом на гору відбувається повільно, рухатися доводиться обережно, обдумуючи кожен крок, а в такій ситуації часу на роздуми нема, при цьому кожен рух небезпечний. 

К2 — справді супертехнічна гора, але водночас найгарніша серед восьмитисячників, з-поміж тих, що я бачила. Її характер, енергія неприступності, атмосфера страху й смерті заворожують. Когось це може налякати, для мене ж на противагу стало викликом, і гора, як мені здалося, була до мене приязною. 

Чогорі відрізняється від інших гір кардинально. Напевно, сходження на цю вершину — вершина мого альпіністського шляху.

В одному інтерв’ю ви зауважили, що похід у гори — розвага не для всіх. 2008 року під час сходження на К2 загинули одинадцять альпіністів, які вважалися кращими у світі. Які фізичні й психологічні якості треба мати або розвивати, вирушаючи на цю гору чи будь-яку іншу? 

Похід у гори — це однозначно не для всіх. Там відкриваються і проявляються слабкості, які на рівні моря можна стримати й сховати від людей. Висота знижує фізичну витривалість — треба докладати значно більше зусиль для руху вперед. Мозок працює гірше через зниження концентрації кисню в крові — порушується увага і пам’ять, тож складно ухвалювати виважені рішення. Якщо людина ляклива чи всього боїться, в горах ви побачите її у стані абсолютної паніки. Якщо фізично слабка, має погане здоров’я, швидко «здується» і поверне назад, бо хронічні хвороби дадуть про себе знати. 

Але найважливіше у горах — це ваш психологічний стан. Психіка має бути сильною і стабільною, бо мозок постійно намагатиметься вас зупинити. Запитуватимете: «Навіщо тобі це потрібно?» Пропонуватиме й наказуватиме: «Повернися у свою зону комфорту. Зупинися!»

Мета сходження на вершину має бути чітко сформована і прописана, щоб у відповідальний момент ніщо вас не зламало. Недарма кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про людину все, візьми її з собою в гори». Було чимало випадків, коли люди в горах відкривалися мені із жахливого боку, і наше спілкування закінчувалося. Але були й однодумці, які стали моїми найкращими друзями, частиною мого життя.

Гори — як жорсткий психолог витягнуть з тебе все, що ти хочеш приховати. Тому перш ніж вирушати в експедицію, треба працювати зі своїми почуттями й емоціями, тренувати не лише фізичну витривалість, а й психічну. Усвідомлювати можливі ризики. На К2 я підіймалася зі своїм другом, Дмитром Семеренко. Вдома ми з ними записали відео, на якому проговорили: якщо хтось із нас під час сходження загине, інший чи інша йде далі, бо є мета — зійти на вершину.

Існує думка, що підніматися на Дику гору без кисневого балона — надзвичайно ризикований намір. На висоту вісім тисяч метрів ви піднялися без додаткового кисню. Чому ухвалили таке рішення і наскільки це було складно? 

Я піднялася на висоту 8 000 метрів без додаткового кисню, а до вершини йшла вже з кисневим балоном. Це рішення не було пов’язане з якимись амбіціями чи бажанням встановити рекорд — балон важкий, з ним незручно пересуватися. Уявіть: 6 годин складного технічного лазіння у величезному важкому комбінезоні з рюкзаком на спині, у якому ви несете особисті речі. Між другим і третім таборами є ділянка Black Pyramid — тут починається дуже важкий траверс по камінні. Якщо додати до цього всього ще кисневий балон, вагою близько 10 кг, то я навіть не уявляю, як можна рухатися вгору. До того ж пластикова маска незручна, постійно заважає — згадайте хоча б ті маски, які ми носили під час «ковіду».

Тому я ухвалила рішення йти без додаткового кисню до четвертого табору (8 000 м), тим більше, що почувалася нормально. Але вже там, готуючись до штурму вершини, зрозуміла, що в мене починається розлад шлунка. Я сильно злякалася, бо не хотіла ризикувати сходженням, і одразу почала дихати киснем. Для мене то було принциповим моментом. Набагато важливіше пам’ятати фінальний день штурму й саму вершину, ніж іти без кисню й нічого потім не пригадати. Це дуже різний досвід — без кисню у голові починається «каша», ти пересуваєшся автоматично, не усвідомлюючи цього. Я бачила чоловіка, який ішов на К2 без кисню — його вів під руку шерпа, а сам альпініст  був ніби варений.  

На висоті понад 8 000 метрів потрібно перебувати рік, щоб пересуватися без проблем. На К2 піднятися з киснем — дуже складне завдання, а без нього — взагалі вихід за межі можливостей людського організму.

Під час сходження вам довелося пережити каменепад, поранення ноги, загибель кількох альпіністів, яких ви знали. Що відчули, коли нарешті досягли вершини К2? 

На вершині, звісно, хотілося кричати від щастя, бо я це зробила! Милуватися красою гір, насолоджуватися заслуженим тріумфом. Але, напевне, вперше за життя, я усвідомила, як адреналін і мотивація впливають на фізичний стан. Чому?

Коли я востаннє підіймалася на гору, готуючись до штурму вершини (це був початок підйому з базового табору до першого), мені в ногу прилетів камінь і майже збив мене на сніг. Це був потужний удар, на нозі досі є маленька ямка. У той момент я подумала, що на цьому моє сходження закінчилося, бо як іти далі з травмованою ногою? Альпіністи з моєї команди теж думали, що мене доведеться спускати донизу. Але за мить я пригадала, як довго мріяла зійти на К2, який шлях пройшла. І найголовніше — до сходження на вершину готувалася ще одна українка з іншої команди. Конкуренція настільки мене «запалила», що фізичний біль просто зник. За секунду я забула про травму й почала рухатися нагору. Того дня ми дійшли не до першого табору, як зазвичай роблять альпіністи, а одразу до другого, заощадивши цілу добу. Це стало ще одним підтвердженням того, наскільки великий вплив на досягнення цілей мають сила думки і волі.  

Ще одним неприємним і страшним моментом стала смерть двох альпіністів, яких я добре знала, бо слідкувала за їхньою експедицією. Коли ми спускалися з вершини К2, моя мотузка потрапила в руку пакистанського альпініста. Він загинув на дуже небезпечній ділянці маршруту — крутому льодовому ухилі, де неможливо втриматися без страховки. Спочатку я подумала, що шерпа невдало пожартував щодо мотузки, а потім зрозуміла, що випадково так її закинула, що вона застрягла в руці померлого. Мені довелося розтискати його пальці, щоб вивільнити мотузку. Це було надзвичайно страшно. Я пригадала моторошні історії про гори і навіть подумала, що він [загиблий альпініст] хоче мене там залишити. Але в мене сильний інстинкт самозбереження, тому, швидко опанувавши себе, я продовжила спуск. І то була одна з тих ситуацій, коли стійка психіка має неабияке значення. 

Як любов до гір змінила ваше життя?

Гори змінили моє життя кардинально. Вони показали, наскільки важливо виходити із зони комфорту. Сучасний світ влаштований так, що ми все отримуємо легко, швидко, не виходячи з дому, хоча цей комфорт — певною мірою самообман. Коли ми залишаємося без звичних зручностей, починаємо панікувати. 

Гори — вчитель, який показує тобі, на що ти справді здатний, що іноді треба докласти зусиль, щоб у твоєму житті відбулося щось надзвичайно круте. Вони навчили мене не опускати руки передчасно і взагалі ніколи їх не опускати, завжди стояти на своєму, бути у фокусі, не розслаблятися. Оточувати себе правильними людьми, але завжди розраховувати тільки на себе, берегти здоров’я, постійно навчатися, ставати кращою. Не перекладати відповідальність за своє життя і майбутнє на когось. Не шукати винних, адже дуже багато залежить саме від мене. Постійно апгрейдитися: сильне тіло — сильний мозок, а сильний мозок — це розвиток і майбутнє. 

Я думаю, ми живемо на цій землі для того, щоб дізнаватися про себе щось нове, подорожувати, отримувати новий досвід, бачити світ на власні очі, а не через інтернет чи рожеві окуляри, створені для нас медіа. 

Гори дали мені той унікальний досвід, який неможливо купити ніколи й ні за які гроші. І ці приємні спогади будуть зі мною до кінця життя.

Якщо хочете дізнатися більше про К2 та альпінізм, замовляйте книгу “Поховані в небі”.

Словник альпініста 

Траверсувати — пересуватися поперек гори, по схилу без прискорення та сповільнення.

Маттергорн (4 478 м) — гора у Пеннінських Альпах на кордоні Італії та Швейцарії.

Лхоцзе (8 516 м) — четверта за висотою гора у світі. Знаходиться у Гімалаях на південь від Джомолунгми, на кордоні Китаю і Непалу.

Кіліманджаро (5 895 м) — гірський масив, потенційно активний стратовулкан на північному сході Танзанії, найвища точка Африки над рівнем моря.

Еверест, або Джомолунгма (8 849 м) — найвища вершина земної кулі, розташована в Гімалаях на кордоні Китаю і Непалу. Перша спроба зійти на вершину Евересту відбулася 1921 року. За 104 роки близько 12 000 альпіністів піднялися на гору. 

Восьмитисячники — гори, висотою понад 8 тисяч метрів. 

Дмитро Семеренко — український альпініст, який піднявся на вершину Евересту, К2, Лхоцзе та інших гір.

Загиблий пакистанський альпініст — через екстремальні умови, висоту та технічні труднощі, спуск тіл загиблих альпіністів з К2 часто неможливий. Багато альпіністів, які загинули на цій горі, залишаються там назавжди.

Табори на К2 — на К2 є базовий табір, розташований на висоті 5 150 м, та ще чотири. Перший — на рівні 6 050 м, другий — 6 750 м, третій — 7 300 м, четвертий — 8 000 м. Альпіністи використовують їх для акліматизації та штурму вершини.