Чому 66 мільйонів років тому астероїд упав на Землю?

Як пояснює Райлі Блек, авторка книжки «Динозаври. Останні дні», хондрули — це кульки мінералів, на кшталт піроксену, що вкраплені в камінь.

Іноді цей самотній моноліт врізається в інші камені, іноді — вони в нього, однак знищити його не може жоден. 

Одного дня невидима і водночас непереборна сила починає затягувати його до центру Сонячної системи. Наближаючись до Сонця, він нагрівається і розширюється. 

«Під час зближення з Юпітером у масивній брилі виникає напруження. Здається, вона от-от зіштовхнеться з планетою, однак гравітація газового гіганта стає занадто сильною. Астероїд розтягується, наче космічна іриска, перетворюючись із круглястої грудомахи на видовжений циліндр. Така напруга неминуче призводить до розриву: астероїд тягнеться, наче гума в рогатці, а потім — трісь! І він розламується. Каменюка, що витримала незчисленні зіткнення протягом мільярдів років на краю Сонячної системи, розколюється на менші уламки», — пише Райлі.

Деякі з них падають на Юпітер і згорають у його хмарі, але одинадцятикілометрова брила мчить на Землю зі швидкістю 72 тисячі кілометрів на годину. Каменюка насуває на півострів Юкатан під кутом 45 градусів і падає, спричиняючи загибель близько 75% видів рослин і тварин на нашій планеті.

Звідки ми знаємо, що астероїд прилетів з-за Юпітера?

Його склад відповідає складу вуглецевих астероїдів, що утворилися поза орбітою цієї планети під час формування Сонячної системи. Ближче до Сонця утворювалися «сухі», кам’янисті об’єкти, бо температура була дуже високою. Подалі від Сонця — «примітивні» астероїди, у складі яких зберігалися вода, вуглець та леткі речовини. Орбіта Юпітера — це умовна межа, за якою було вже достатньо холодно, щоб такі речовини не випаровувалися. 

Вода у вуглецевих хондритах входить до складу мінералів, вуглець — до складу простих органічних молекул, таких як вуглеводні чи амінокислоти. Інші леткі компоненти, наприклад вуглекислий газ і метан (вода — також летка речовина), вивільняються, коли хондрит нагрівається. Щоб з’ясувати походження астероїда, вчені досліджували зразки порід, зокрема дрібні сферичні частинки, знайдені в геологічних відкладеннях на межі крейдового і палеогенового періоду, що утворилися після Крейдово-палеогенового вимирання.

Численні астероїди і комети згорали в атмосфері нашої планети або просто її оминали. 66 мільйонів років тому нам не пощастило, бо астероїд був гігантським, він буквально пробив атмосферу Землі. 

Удар, який призвів до завершення епохи динозаврів, був цілком випадковим. Через зміни клімату та глобальні наслідки падіння астероїда більшість непташиних динозаврів загинули майже одразу — упродовж першої години чи кількох днів, але пташині вижили. Невеликий розмір, уміння літати, розвинена терморегуляція і всеїдність стали їхніми еволюційними «козирями». 

«Непташині динозаври еволюціонували для життя просто неба. У їхньому поведінковому чи анатомічному арсеналі не було жодного засобу, який би забезпечив бодай шанс на порятунок. Що міг зробити динозавр проти такої палючої спеки? Тиранозавр і торозавр, едмонтозавр та орнітомім — усі ці види загинули. Броня ніяк не допомогла анкілозавру і денверзавру (Denversaurus). Пахіцефалозавру і сферотолу (Sphaerotholus) нічим не зарадили куполоподібні голови. Ані величезні стада гадрозаврів, ані турботлива поведінка гніздових троодонтів не надавали навіть мінімального захисту. Майже нічого з усієї сукупності поведінкових звичок більше не мало значення. За лічені миті десятки мільйонів років еволюції звелися нанівець».

Та чи дійсно динозаври були приречені ще до падіння астероїда, а їхнє вимирання позбавило ссавців статусу аутсайдерів? У книзі «Динозаври. Останні дні» Райлі Блек детально і напрочуд захопливо розповідає, як усе могло бути насправді: від моменту падіння одинадцятикілометрової брили до мільйона років потому. 

Джерело фото: phys.org