1966 року Салот Сар, відомий як Пол Пот, разом із невеликою групою соратників, зокрема Нуоном Чеа, перейменував підпільну Комуністичну партію Камбоджі на Комуністичну партію Кампучії, щоби підкреслити її незалежність від в’єтнамських комуністів. Згодом їх почали називати Червоними кхмерами.
Термін ввів король Нородом Сіанук у 1950–1960 роках, коли очолював Камбоджу. Червоний колір історично є кольором комуністичних і соціалістичних рухів. Кхмери — основна етнічна група, яка складає понад 80% населення країни. Тобто Червоні кхмери — це, власне, камбоджійські комуністи.
Натхненні Мао Цзедон, вони відстоювали радикальну аграрну ідеологію: суворе однопартійне правління, колективне землеробство, знищення приватної власності, відкидання міських і західних цінностей.
Цзедон розвинув і насаджував маоїзм — китайську версію марксизму-ленінізму. Він вважав, що селянство — рушійна сила революції, яка має починатися в селах.
Спершу комуністи конфісковували в поміщиків землю, роздавали її селянам, отримуючи величезну підтримку, а потім створювали народні комуни і змушували населення виконувати нереалістичні плани збору врожаю. Тотальний контроль, покарання, постійний пошук «ворогів народу», масовий голод, страх унеможливлювали опір. А оскільки міста напряму залежать від постачання їжі з сіл, контроль над селами означає контроль і над містами.
Перетворивши Камбоджу на гігантське село, Червоні кхмери діяли ще жорсткіше. Вони «переселили» містян під дулами автоматів на рисові ферми; скасували гроші, релігію, культуру; закрили школи, лікарні, ринки; роз’єднали родини. До влади радикали прийшли на хвилі втоми від громадянської війни, корупції, бідності і радикалізації селян, які постраждали під час американських бомбардувань.
З 1955 до 1975 року тривала В’єтнамська війна: Північний В’єтнам та В’єтконг (офіційно — Національний фронт визволення Південного В’єтнаму), воювали проти Півдня. США підтримували Південь, тому бомбардували Північний В’єтнам і Камбоджу. Остання офіційно зберігала нейтралітет у війні, але з дозволу короля Нородома Сіанука на сході країни базувалися північнов’єтнамські війська і в’єтконгівські сили. В обмін на це Північний В’єтнам обіцяв поважати кордони Камбоджі.
1970 року внаслідок державного перевороту, який підтримала Америка, Сіанука «скинули». На зміну йому прийшов Лон Нол, але багато камбоджійців сприймали генерала як «маріонетку США». Невдоволені зовнішнім втручанням і новим урядом вони почали значно активніше підтримувати Червоних кхмерів, які відстоювали самостійність Камбоджі і глибокий націоналізм.
Майже п’ять років радикали вели партизанську війну проти Лон Нола, вербували селян, організовували в селах бази, нападали на урядові гарнізони. І зрештою 17 квітня 1975 року захопили Пномпень, столицю Камбоджі, встановивши власний режим.
Їх зустріли радісні натовпи людей, які вірили, що нарешті громадянська війна скінчиться. Тисячі, однак, подалися до таїландського кордону та французького посольства, розуміючи, до чого це може призвести.
Крім відстоювання націоналізму і незалежності Камбоджі, Червоні кхмери обіцяли відновити порядок, стабільність та довгоочікуваний мир. Натомість за чотири роки правління, за різними даними, вони вбили від 1,6 до 3 мільйонів камбоджійців, тобто третину або чверть населення країни на той момент. Ідеологічні чистки, переслідування інтелігенції, щоденні вбивства, тортури, примусова праця, расовий геноцид меншин, жахливий голод стали реальністю Камбоджі. Щоб вижити, люди приховували освіту, фах, родинні зв’язки, прикидалися в’єтнамцями, переховувалися, намагалися потрапити до Таїланду.
Рисові поля стали «полями смерті», куди послідовники режиму масово скидали тіла вбитих і закатованих. У країні діяло понад 150 центрів страт, серед яких найвідомішим став S-21. Раніше — середня школа в Пномпені.
Хейнґ Нґор, автор книжки «Поля смерті», потрапив на рисову ферму разом із дружиною, яка згодом померла під час пологів разом із їхньою ненародженою дитиною. До диктатури Хейнґ працював акушером-гінекологом, він міг провести необхідний їй кесарів розтин, але як і багато інших камбоджійців приховував освіту і фах. Однак врятувати її було фактично неможливо, бо Червоні кхмери зруйнували медичну інфраструктуру: лікарні перетворили на в’язниці, багатьох лікарів убили або переслідували як неблагонадійних, обладнання знищили, лікування звели до «народного». А людське життя втратило будь-яку цінність.
Якби Хейнґ зізнався після приходу радикалів до влади, що він лікар, одразу загинула б уся його родина, включно з племінницею, якій також пощастило пережити геноцид.
1977 року Червоні кхмери, «прихильники» миру, розпочали повномасштабну війну проти В’єтнаму, яка за два роки завершилася перемогою в’єтнамців.
Притягнути злочинців до відповідальності вдалося після двадцяти семи років міжнародної амнезії і шести років інтенсивних переговорів Організації Об’єднаних Націй з урядом Камбоджі. Лише 2006 року було створено трибунал, а 2008 року перед судом постав вісімдесятиоднорічний Нуон Чеа, відомий як «Брат номер два» — головний ідеолог режиму, який так і не визнав своєї провини. Лідером режиму і «Братом номер один» був Пол Пот. Він помер у джунглях, не дочекавшись суду, що стало однією з найбільших історичних несправедливостей XX століття.
Ця трагедія сталася п’ятдесят один рік тому, але «спадщина Червоних кхмерів продовжує формувати Камбоджу — політично, соціально, економічно й емоційно. Вона закарбувалася в кістках кожного камбоджійця».
«Поля смерті» — це морально складна книга про слабкість зла, навіть якщо воно видається всесильним, і силу добра, яке все ж існує у світі, позбавленому справедливості.
Джерело фото у статті: 33 Haunting Photos From The Killing Fields Of The Cambodian Genocide
Автор основного фото: Роланд Неве
Пошук на сайті
