Пірі чи Кук: хто першим досягнув Північного полюса?

7 вересня 1909 року у The New York Times написали: «Пірі відкрив Північний полюс після восьми спроб за 23 роки». Разом з командою полярник досягнув полюса навесні того ж року, зазначившиу своєму щоденнику:

«Нарешті Полюс. Приз трьох століть. Мрія і мета двадцяти років мого життя. Нарешті мій! Ніяк не можу змусити себе усвідомити це. Все видається таким простим і банальним». 

Тижнем раніше у тому ж виданні на першій сторінці вийшла новина із заголовком: «Доктор Фредерік Кук відкрив Північний полюс». Кук стверджував, що досягнув полюса у квітні 1908 року.

Уперше про подорож доктора Кука Пірі почув влітку 1909 року, коли його корабель «Рузвельт» зупинився біля мису Саумарез, батьківщини ескімосів. Дослідники не товаришували, але були добре знайомі. 1891 року Кук приєднався до Гренландської експедиції Пірі, під час якої лікував зламану ногу полярника. У наступну експедицію Кук із ним не подався, бо отримав заборону публікувати етнографічне дослідження корінних мешканців Арктики до офіційного звіту. 

Тож чи було це змагання за першість і хто з них справді досягнув Північного полюса?

З XVII століття люди незмінно намагалися підкорити полюси. 1895 року норвезький мандрівник та океанограф Фрітьоф Нансен дійшов до 86º14′ (у деяких джерелах — 84º4′) північної широти. За декілька років по тому Роберт Пірі встановив світовий рекорд, дійшовши до 87º6′ північної широти. 

Кожен полярник, якого вабила крайня північ, прагнув першим ступити на полюс. Адже відкриття такого штибу не лише виводить на інший рівень науку, а й — геополітику країни, інтереси якої представляє дослідник.  

Національне географічне товариство США визнало Роберта Едвіна Пірі першовідкривачем Північного полюса, оскільки його подорож була детальнішезадокументована. Він надав щоденники, карти, фото, а члени його команди — розлогі коментарі, які підтвердили свідчення дослідника. Дехто вважає, що Пірі надто швидко дійшов до полюса, проте у своїй книзі він детально описує маршрут та процес підготовки до експедиції. Полярник справді просувався досить швидко, бо сформував передові загони, які прокладали шлях для основного, дозволяючи вигравати час. А допоміжні, залишаючись позаду із запасами їжі та палива, тримали відкритим шлях назад. 

Кук, за його словами, витратив цілий рік на повернення з Північного полюса. Саме тому так пізно оголосив про своє відкриття.  

Одначе проблема полягала навіть не у швидкості зроблених заяв чи повноті звітів. Північний полюс стоїть на льоду, який постійно дрейфує, і визначити точні координати під час мандрівки було досить складно. Тому їхні навігаційні записи викликали питання. До того ж частину своїх щоденників Кук загубив дорогою назад. Натомість щоденники Пірі видалися деяким експертам надто ідеальними. Останній після таких закидів більше ніколи й нікому їх не показував. 

1910 року Пірі отримав пальму першості в гонці за відкриття Північного полюса, але дискусія на цьому не завершилася. Ба більше, суперечки точаться й досі, а дослідники все ще аналізують записи їхніх експедицій. 

Чому, зрештою, вчить нас історія про підкорення Північного полюса?

Якщо ви прагнете зробити щось видатне, у вас обов’язково будуть прихильники та критики або недоброзичливці. Успіх не завжди приносить лише радість, адже він нерозривно пов’язаний з відповідальністю, надмірною увагою суспільства та недовірою. Особливо, коли для більшості людей ви робите можливим неможливе. 

Довіряти Роберту Пірі чи ні — вирішувати вам, але ми радимо робити це виключно після прочитання «Північного полюса».