Про Різдво: улюблені традиції команди «Бородатого Тамарина»

Таня Кідрук, СЕО і співзасновниця видавництва «Бородатий Тамарин»: «Мені завжди подобалося накривати на стіл до Святвечора. Цей процес — якась квінтесенція багатьох українських свят. Для мене маленької у вечері на Святвечір крилася особлива магія, дух Різдва. Ми й досі намагаємося дотримуватися цієї традиції. Їдемо з Максом у село до бабусі, де вона вже приготувала цілу купу їжі, яку їстимуть ще тиждень після свята. 

На Святвечір є певний набір — дванадцять пісних страв: кутя, риба, тушкована капуста з грибами, ліниві голубці, квасоля, узвар, два види пампухів (з капустою і вишнями). Як згадую ті пампухи, то аж слина тече, такі вони добрі у бабусі. Традиційно в Україні на Святвечір готують пісний борщ з вушками. У нас на Поліссі — холодну грибну юшку з часником. Аромати від неї розходяться по всій хаті. 

Діти накривають на стіл. Під скатертину кладуть сіно, на край стола — зубчики часнику, щоб захистити від нечистого. На покутті ставлять дідуха, запалюють свічку. Перед тим, як сісти за святковий стіл, ми рахуємо страви. Чи вийшло дванадцять? Чи нічого не забули? У цей момент всім так весело й затишно.  

Обов’язково на столі залишаємо порожню тарілку й келих. Бабуся завжди казала, що це для тих, хто не з нами, бо цього вечора душі наших померлих родичів злітаються почастуватися. Після вечері зі столу не прибираємо їжу, а кватирку в кімнаті залишаємо відчиненою на ніч, щоб душі без перешкод могли завітати в гості. Маленькою у цьому для мене була найбільша магія. Не було страшно, а навпаки — тепло, бо я відчувала, що мій рід зі мною. 

Коли темніє, сідаємо за стіл. Бабуся, як найстарша в сім’ї, читає молитву. Перша страва, яку їдять усі, — це кутя. Тоді починається святкування. Ми пригощаємося, розповідаємо історії з життя. Бабуся згадує старі часи, а ми слухаємо і дивуємося тому, як жили колись тут, на Поліссі, як святкували Різдво, які колядки співали, як ходили вертепом, родичалися.

Для мене Різдво — дуже тепле сімейне свято, можливість набутися разом, вимкнути телефон, просто поспілкуватися, згадати минуле і помріяти про майбутнє».

Марі Максимів, дизайнерка: «Різдво я традиційно святкую в сімейному колі. День перед Різдвом — найбільш метушливий і сповнений радісного хвилювання. Ми разом готуємо страви до Святвечора. Дім наповнюється неймовірними ароматами червоного борщу, солодких пампушок, смаженої рибки. Приготування цих страв — особливий ритуал, який робить нас щасливими. Кожен має свою роботу, але водночас ми об’єднані, згуртовані. Сміємося, жартуємо. І все погане, темне, незрозуміле розчиняється у невидимому сімейному світлі, яке не можна побачити, але можна відчути. 

На Святвечір на столі обов’язково є дванадцять страв. Посеред столу стоїть кутя, бо це найголовніша страва, з якої ми починаємо вечерю. Кожен від найстаршого до наймолодшого їсть три ложки куті, а вже потім переходить до інших страв. Єдина, хто цього не робить — моя донька, якій головна різдвяна страва не смакує. Але їй це пробачають.

Після настання Різдва ми на цілий день їдемо до Львова. Раніше там ходили на різдвяний ярмарок, де відкривалося багато яток з різдвяними смаколиками й сувенірами. Взагалі на Різдво Львів стає неймовірно казковим, всюди витають смачні аромати, сяють ліхтарики, звучать колядки. А ще ми любимо відвідувати Шевченківський гай, там можна не лише сходити в музей і насолодитися природою, а й скуштувати пампухів, послухати колядників.  

Чи то вдома, чи у Львові, ми на Різдво стаємо ріднішими, ніж зазвичай. Відчуваємо, що немає нічого більш цінного, ніж люди, з якими радість можлива, відчутна й важлива».                

Христя Дяченко, SMM: «Я — дитя асфальту. На Різдво разом із батьками ми готували дванадцять пісних страв, запалювали свічечку, вечеряли і на цьому все. Коли вийшла заміж, чоловік відвіз мене у село, де я дізналася більше про українські народні традиції, навчилася колядувати. Відтоді, а особливо після народження сина, коляда — наша улюблена сімейна традиція. Ми переодягаємося в кожухи, беремо Різдвяну зірку, з якою йдемо до кумів і разом їм колядуємо.

Для нас — це можливість побути разом, повеселитися, забути про проблеми й турботи, яких у дорослому житті не бракує. Можливість відчувати радість, ділитися нею з іншими. А ще мені хочеться вірити, що ми не просто колядуємо, а справді даруємо господарям дому втіху, щастя, здоров’я і мир».

Наталія Бондарчук, менеджерка із замовлень та клієнт-підтримки: «Спочатку повномасштабної війни я щороку кажу одне й те ж: “Не будемо ми святкувати, ніякої ялинки, нема настрою”. А десь за три-чотири години до Святвечора я з Ґрінча перетворюся на хорошу матір, яка не може відібрати у дітей свято. Ми швидко одягаємося і біжимо шукати ялинку. Це все, звісно, доповнюється жартами й сміхом. Купуємо найкращу ялинку серед тих, які дожили до цього вечора. І обов’язково — ящик мандарин, який потім опиняється під ялинкою.  

Збоку може здаватися, що це трошки стресова традиція (так і є), але вона підвищує дух Різдва зразу на мільйон відсотків. Розпашілі й щасливі ми вриваємося в дім, швидко прикрашаємо ялинку, накриваємо на стіл, сміємося, обговорюючи свою пригоду, і святкуємо. Святкуємо попри все, бо ми разом, вдома, у нас є ялинка, а під нею — цілий ящик мандарин».

Микола Костирко, developer: «Коли я був малим, на Різдво дідусь завжди застеляв у хаті підлогу соломою. Вважається, що солома — це символ родючості й добробуту. А ще вона відганяє злих духів. Зараз, на жаль, ця традиція зустрічається вкрай рідко. 

Але ми досі обов’язково заносимо до хати дідуха. Готуємо дванадцять страв, головна серед яких, звісно, кутя. Після вечері завжди залишаємо на столі трішки кожної страви до ранку. За традицією, це частування для духів померлих родичів. Завершується Святвечір спільною колядою.

Здається, ніби ці традиції звичні й прості, бо повторюються з року в рік. Але для мене вони цінні саме через цю постійність, коли вся рідня, де б хто не був, збирається за святковим столом на Різдво. Ми жартуємо, сумуємо, співаємо і віримо, що наступний рік буде кращим, ніж цей».

Тетяна Крисюк, комунікаційниця: «Щороку на Різдво ми з чоловіком переглядаємо мультфільм «Різдвяна пісня» (2009), знятий за мотивами повісті Чарльза Дікенса. Він став для мене своєрідним нагадуванням, що людина завжди має вибір — підтримати чи знецінити, допомогти чи зневажити, огорнути любов’ю чи ранити байдужістю. Але не буває запізно для змін, поки ми живі. 

Я не казатиму, що щастя не в грошах, які так старанно накопичував Скрудж. На мій погляд, щастя — мати достатньо грошей, щоб змінюватися і змінювати світ довкола себе на краще. 

Моє Різдво — це свято про віру, яка всьому надає сенсу. Про крихітні вогники світла на ялинці, котрі розсівають темряву, і вона стає затишною. Ми ставимо ялинку ще на початку грудня, а розбираємо наприкінці зими. Про єдність роду, бо так приємно разом збиратися за святковим столом, жартувати, обмінюватися подарунками, оживляти спогади. Про любов, яка потрібна всім, бо віддавати її й відчувати — це справжнє щастя, яке за гроші не купиш».